Керівник Секції науково-аналітичної роботи, Міжнародної адвокації та встановлення Міжнародних релігійних зв’язків РБ «БГПК-С» Владислав Гаврилов представив у USCIRF свідчення про використання РПЦ як інструменту воєнних злочинів проти українських дітей.
Свідчення Владислава Гаврилова
ВСТУП
Мене звати Владислав Гаврилов. Я дослідник і релігієзнавець із Києва, Україна. З дитинства, з 12 років, я є членом Православної Церкви. Згодом я навчався в Київській духовній семінарії та Санкт-Петербурзькій духовній академії, яку залишив у 2015 році через незгоду з політикою Росії щодо України після анексії Криму у 2014 році. Згодом я здобув ступінь магістра церковної історії (Київський національний університет імені Тараса Шевченка) та релігієзнавства (Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова), і наразі працюю над докторською дисертацією про дітей під час російсько-української війни.
З 2026 року я є глобальним науковим співробітником (Global Fellow) Колаборації з глобальних питань дітей у Джорджтаунському університеті, де раніше був співробітником у 2024–2025 роках та дослідником у 2023–2024 роках; моя робота зосереджена на примусовому переміщенні, депортації, усиновленні та перевихованні українських дітей Росією. З жовтня 2025 року я також співпрацюю з Королівським коледжем Лондона як консультант-дослідник у Центрі Леверхалма з дослідження рабства під час війни.
Я також звершую служіння у сфері християнської та євангельської місії як місіонер, а також є керівником відділу науково-аналітичної роботи, міжнародної адвокації та встановлення міжнародних релігійних зв’язків Релігійного братства святого благовірного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного Православної Церкви України.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року я почав досліджувати злочини Російської Федерації проти дітей на окупованих територіях України, а також проти релігійних громад, які зазнають переслідувань. Я був вражений масштабами цих звірств. У зв’язку з цим я маю честь представити цій Комісії наступні факти.
РОЗДІЛ 1: РОСІЙСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ЯК ІНСТРУМЕНТ ІДЕОЛОГІЧНОГО КОНТРОЛЮ
1.1 Роль Російської православної церкви в просуванні ідеології «русского міра»
З моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року Російська православна церква (РПЦ) постала як ключовий інструмент державної пропаганди та ідеологічного контролю. РПЦ активно виправдовує та підтримує вторгнення на суверенну територію України, руйнування міст, катування цивільних осіб та масову депортацію українських громадян до Російської Федерації, включаючи дітей.
Ідеологічним підґрунтям цих дій є концепція так званого «русского міра», спільно розроблена російським урядом та керівництвом РПЦ. Одне з перших офіційних згадувань цієї концепції з’явилося у зверненні президента Володимира Путіна до Федеральних зборів у 2007 році. Патріарх Московський Кирило, який очолює РПЦ, публічно описував «русский мір» як унікальну цивілізацію, що бере початок у «київській купелі хрещення» і охоплює нинішні території України, Росії та Білорусі. Ця ідеологія слугує для Росії зручним інструментом для виправдання вторгнення в Україну та претензій на канонічну владу над українськими православними громадами.
У межах цієї доктрини злочинні наміри російського агресора маскуються під псевдоцінності російської культури, мови та православної віри. У своїх проповідях патріарх Кирило називав агресивну війну Росії проти України «священною», виправдовував російських військових злочинців і брав безпосередню участь у призначенні російського духовенства на штатні посади військових капеланів у російських військових частинах. Міжнародні християнські лідери, включаючи представників православних, католицьких та протестантських конфесій, видали декларацію, що засуджує доктрину «русского міра» як єретичну та як одну з ідеологічних основ російського вторгнення в Україну у 2022 році.
1.2 Духовенство РПЦ, що пропагує війну проти України
Російська православна церква ретельно і навмисно співпрацює з російським урядом у веденні повномасштабної війни проти України. Це злочинне партнерство проявляється у двох вимірах: ідеологічній пропаганді пропутінських наративів через офіційні заяви та проповіді ієрархів російської церкви — та прямій практичній участі, включаючи розгортання духовенства як військових капеланів у російських бойових підрозділах. Російське духовенство в зонах бойових дій, стаючи на бік російського агресора, активно пропагує агресію та вбивства українців, поширює російську пропаганду та намагається підняти вторгнення Росії в Україну до рівня релігійної війни — хрестового походу за порятунок так званого «істинного православ’я».
Концепція «русского міра», яку відстоює патріарх Кирило та його підлеглі, була засуджена як єретична Вселенським патріархом Варфоломієм, проте керівництво РПЦ не виявило наміру відмовлятися від теологічної легітимізації російських воєнних злочинів.
Відомою фігурою, знаною своєю антиукраїнською риторикою та прямою підтримкою російського агресора, є протоієрей Андрій Ткачов. Починаючи з часів української Революції Гідності, Ткачов описував протести на Майдані як «біснування». Після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році він прямо закликав бомбити українських мирних жителів із реактивних систем залпового вогню «Град», виправдовуючи ці дії псевдорелігійним обрамленням. У результаті Україна запровадила проти нього персональні санкції. Ткачов не є поодиноким випадком — протоієрей Артемій Владимиров аналогічно називав українців «фашистами» та описував російське вторгнення як початок «дефашизації» Європи.
Міністерство оборони Росії створило спеціальний підрозділ для взаємодії з віруючими у збройних силах, а РПЦ активно прагнула легітимізувати участь духовенства в бойових діях через юридичні механізми. Президент Путін посмертно присвоїв звання Героя Росії протоієрею Михайлу Васильєву — військовому капелану, вбитому в зоні бойових дій в Україні, що додатково демонструє пряму підтримку Кремлем участі РПЦ у війні.
1.3 РПЦ та примусова депортація українських дітей
Одним із найбільш тривожних вимірів ролі РПЦ у російських воєнних злочинах є її пряма причетність до примусової депортації українських дітей. У тісній співпраці з російським урядом РПЦ брала участь у примусовому переміщенні українських дітей на територію Російської Федерації, розміщуючи їх у церковних благодійних будинках, монастирях та таборах відпочинку.
У 2017 році патріарх Кирило підписав угоду про співпрацю з головою МНС Росії. Відразу після початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року єпископ Пантелеймон, голова Синодального відділу РПЦ з благодійності та соціального служіння, зустрівся з високопосадовцями МНС Росії для координації так званої «евакуації» — насправді примусової депортації українців з окупованих територій. Відділ церковної благодійності та соціального служіння РПЦ отримував детальні логістичні документи: розклади поїздів для перевезення депортованих та файли з інформацією про розподіл евакуйованих у пунктах тимчасового розміщення.
РПЦ також створила спеціальний сайт для збору коштів для утримання депортованих українців, включаючи дітей, у цих пунктах тимчасового розміщення в Росії. За даними платформи «Діти війни», згідно з відкритими даними Російської Федерації, було депортовано приблизно 744 000 дітей. Серед задокументованих місць перебування депортованих українських дітей є церковні установи РПЦ, зокрема Успенський монастир Тверської єпархії, єпархіальний центр матері та дитини в Бєлгороді та Ковалевський сиротинець Костромської єпархії.
Масштаб логістичної залученості РПЦ у процес депортації задокументований через витік внутрішніх комунікацій. Поліна Юферєва, яка координує сектор надзвичайної допомоги РПЦ і тісно співпрацює з МНС Росії, була безпосередньо включена в листування з деталями щодо кількості депортованих українців та місць їх майбутнього розселення. Важливо, що єпископ Пантелеймон особисто інструктував співробітників РПЦ не називати цих осіб депортованими, а натомість «біженцями з Донбасу» та «біженцями із зони конфлікту» — навмисна термінологічна маніпуляція, покликана приховати злочинну природу депортації. До листопада 2022 року кількість єпархій РПЦ, залучених до прийому депортованих українців, зросла з 30 до 58. Інфраструктура збору коштів, створена РПЦ, лише до листопада 2022 року зібрала для цієї мети щонайменше 249,3 мільйона рублів.
РОЗДІЛ 2: МЕТОДИ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ РЕЛІГІЙНИХ ГРОМАД В ОКУПОВАНІЙ УКРАЇНІ
2.1 Релігійні переслідування до та після повномасштабного вторгнення
Модель релігійних переслідувань на окупованих Росією українських територіях не почалася у 2022 році — вона має глибоке коріння, що сягає окупації Криму та частин Донецької та Луганської областей у 2014 році. Після окупації 2014 року основними мішенями релігійних переслідувань стали євангельські християни, православні громади Київського патріархату, греко-католики та Свідки Єгови. Лідер самопроголошеної «ДНР» Олександр Захарченко у травні 2015 року оголосив, що окупаційна влада визнає лише чотири релігійні спільноти: православ’я Московського патріархату, католицизм, іслам та юдаїзм. Усі інші громади були класифіковані як «секти» та піддані систематичним репресіям.
Ці практики мають прямі історичні паралелі з репресіями радянських часів. Починаючи з кінця 1920-х років більшовицький режим здійснював систематичні переслідування релігійних громад, зокрема протестантських церков. Під час піку сталінських репресій десятки тисяч вірян були депортовані до виправно-трудових таборів. У 1951 році в ході операції «Північ» приблизно 10 000 Свідків Єгови були примусово депортовані до Сибіру виключно через їхню релігійну приналежність. У 1946 році Українська греко-католицька церква була примусово ліквідована під час Львівського псевдособору, проведеного за прямим наказом Сталіна, і насильно приєднана до РПЦ. Сьогодні російські окупанти застосовують ті ж самі методи проти тих самих громад на території України.
2.2 Адміністративні обмеження свободи віросповідання після 2022 року
Після повномасштабної окупації східних та південних регіонів України релігійні громади зазнали систематичного адміністративного тиску: регулярних обшуків, перевірок документів, штрафів, психологічного залякування духовенства, відключення електроенергії в релігійних будівлях та блокування фінансових рахунків. До літа 2023 року на окупованих територіях Запорізької та Херсонської областей російська влада фактично заборонила діяльність усіх релігійних організацій, крім парафій Української православної церкви, переданих у пряме підпорядкування РПЦ.
Окупаційна влада наполягає на перереєстрації релігійних громад за російським законодавством, погрожуючи позбавленням юридичного статусу в разі відмови. Перереєстрація неможлива без отримання російського громадянства керівником та засновниками релігійної громади. Російські чиновники відкрито заявляли одному лідеру громади: «Якщо ви зареєструєте свою громаду за російським законом, ви отримаєте свій молитовний будинок назад». Російські окупаційні війська оголошують закриті церкви безгосподарним майном і конфіскують їх для адміністративних потреб. Задокументовано систематичне мародерство захоплених релігійних будівель, яке здійснюють військові, посадовці або місцеві мешканці.
Особливо страждають протестантські християни, яких систематично таврують як «західних шпигунів», «агентів ЦРУ», «екстремістів» або «сектантів», що повторює термінологію, яку радянські спецслужби використовували проти цих самих громад десятиліттями раніше. Українська греко-католицька церква була офіційно заборонена на території окупованої Запорізької області вже в грудні 2022 року.
2.3 Задокументовані випадки насильства, катувань та примусової депортації духовенства
Випадки переслідувань, катувань та вбивств духовенства українських церков на окупованих Росією територіях були широко задокументовані. У заяві МЗС України від 10 січня 2025 року повідомляється, що 67 священнослужителів різних українських церков та релігійних організацій були вбиті російською окупаційною владою.
Одним із найгучніших випадків є катування та вбивство православного священника Степана Подольчака в селищі Каланчак на окупованій Херсонщині. Російські окупанти вибили двері його будинку, одягли йому мішок на голову і вивезли в невідомому напрямку. Через два дні вони зателефонували його дружині та сказали прийти на впізнання тіла. За словами єпископа Бориса (Харка), отця Степана розстріляли російські солдати за відмову співпрацювати з окупаційною владою.
У місті Бердянськ два священники УГКЦ — Іван Левицький та Богдан Гелета — були заарештовані під час публічної молитви за мир. Отець Богдан, який хворіє на цукровий діабет, утримувався в переповнених сирих умовах без доступу до ліків, що становило загрозу його життю. Він описував, як бачив катування молодого чоловіка в його камері електрошоком, якого змушували вчити російський гімн під загрозою побиття.
На отця Христофора Хрімлі, священника ПЦУ в окупованій Донецькій області, неодноразово тиснули офіцери ФСБ з вимогою перевести його громаду до Московського патріархату. Коли він відмовився, заявивши: «Я монах; я давав присягу Церкві України. Присяга дається один раз у житті», його витягли з дому та вивезли до слідчого ізолятора в РФ. Йому та його колезі, отцю Андрію Чую, висунуто численні звинувачення, включаючи надзвичайне твердження, що молитва українською мовою замість російської церковнослов’янської є «екстремізмом».
Протоієрей Костянтин Максимов з Української православної церкви був серед п’яти священників, які відмовилися підписати звернення про приєднання до РПЦ на єпархіальних зборах у Бердянську. Він був затриманий у травні 2023 року, провів понад 21 місяць у СІЗО і був засуджений до 14 років колонії суворого режиму за звинуваченням у шпигунстві. Наразі він утримується за понад 1000 кілометрів від своєї громади, у Саратовській області Росії.
Священник УГКЦ з Мелітополя, отець Петро Креницький, був побитий шістьма офіцерами ФСБ під час ранкового богослужіння, поставлений на коліна та офіційно депортований з міста за наказом російської окупаційної адміністрації Запорізької області. На блокпосту солдат крикнув йому: «Йди пішки. Я пристрелю тебе по дорозі».
ВИСНОВОК
Докази, представлені в цих свідченнях, демонструють систематичну, керовану державою політику релігійних переслідувань на окупованих Росією територіях України. Ця політика характеризується встановленням канонічного контролю РПЦ над усім релігійним життям на окупованих територіях; переслідуванням, викраденням та вбивствами священників, пасторів та вірян; примусовими депортаціями; руйнуванням та захопленням церков, що належать конфесіям, які відмовляються підкоритися Московському патріархату.
Ці дії не є спонтанними актами насильства — вони є продуктом цілісної ідеологічної концепції, втіленої в доктрині «русского міра», яка поєднує російську православну ідентичність із російською державною владою та використовує релігійні переслідування як інструмент політичного підкорення. Паралелі з репресіями радянських часів не випадкові; вони відображають свідоме продовження репресивної традиції, спрямованої проти тих самих спільнот, з використанням тієї ж мови та переслідуванням тих самих цілей: знищення української релігійної та національної ідентичності.
Заявлені претензії Росії на «захист християнства» фундаментально суперечать її систематичному знищенню християнських громад, катуванням та вбивствам християнського духовенства та перетворенню релігійних інституцій на зброю проти тих самих людей, яким вони мають служити. Те, що відбувається в окупованій Україні, — це не захист віри, це її насильницьке усунення там, де вона не може бути підпорядкована Москві.
Я з повагою закликаю уряд США:
- Посилити дипломатичний тиск на Російську Федерацію з вимогою негайно припинити релігійні репресії на тимчасово окупованих територіях України;
- Підтримати та зміцнити незалежні моніторингові механізми, що документують порушення права на свободу віросповідання на окупованих українських територіях;
- Сприяти запровадженню цілеспрямованих санкцій проти осіб та організацій — включаючи вище керівництво Російської православної церкви — які безпосередньо причетні до переслідування релігійних громад в окупованій Україні;
- Виступати за звільнення духовенства та вірян, які були незаконно затримані, включаючи протоієрея Костянтина Максимова та отців Христофора Хрімлі та Андрія Чуя;
- Визнати систематичне використання Російської православної церкви російською державою як інструменту воєнних злочинів та злочинів проти людяності, включаючи примусове переміщення українських дітей.
Я вдячний за можливість представити ці факти під присягою і залишаюся відданим подальшій співпраці з усіма органами, що працюють над захистом релігійної свободи та прав людини.
З повагою, Владислав Гаврилов Київ, Україна, 2026.