Постановка проблеми. Останніми роками питання історичної спадкоємності дедалі частіше стає не лише предметом академічних дискусій, а й важливим інструментом державної політики та міжнародних відносин. Особливо помітною ця тенденція є на пострадянському просторі, де різні держави намагаються осмислити власне місце в історії та сформувати національні наративи, спираючись на спадщину великих політичних утворень минулого.

Особливої уваги заслуговує Міжнародний симпозіум «Золота Орда як модель степової цивілізації: історія, археологія, культура, ідентичність», який відбувся 19–20 травня 2026 року в місті Астана під егідою ЮНЕСКО. У роботі форуму взяли участь десятки провідних науковців із Казахстану, США, Канади, Великої Британії, Туреччини, Монголії, Китаю, Японії, Південної Кореї, Узбекистану, Азербайджану, Киргизстану, Угорщини, Єгипту, Австрії, Білорусі, Татарстану та інших країн. Серед учасників були представники провідних університетів і наукових центрів світу, зокрема Назарбаєв Університету, Університету Торонто, Університету Калгарі, Університету Йонсе, Університету Мармара, Китайської академії суспільних наук, Академії наук Монголії, Академії наук Узбекистану та інших авторитетних установ. Симпозіум проходив у Палаці Незалежності та Назарбаєв Університеті, а його тематика охоплювала етнополітичну історію Улусу Джучі, археологію, джерелознавство, дипломатію, культурну спадщину та місце Золотої Орди в історії Євразії.

Водночас особливо показовим є той факт, що серед сотень учасників, доповідачів, модераторів і представників наукових інституцій практично відсутні представники України. Це виглядає доволі парадоксально, адже значна частина

історичного простору Улусу Джучі, Кримського ханства та Великого Степу безпосередньо пов'язана з територією сучасної України. Відсутність українських дослідників на одному з найбільших міжнародних форумів, присвячених історії Золотої Орди та степової цивілізації, свідчить не лише про недостатню увагу держави до цього напряму досліджень, а й про серйозні прорахунки української культурної та наукової дипломатії [2, с. 259–261; 3].

За наявності активної роботи дипломатичних установ, посольства України в Республіці Казахстан та профільних державних органів українські історики, археологи та сходознавці мали б бути представлені на подібних заходах. Адже міжнародні наукові форуми є не лише майданчиком для академічних дискусій, а й важливим інструментом формування міжнародного історичного наративу. Якщо Україна не бере участі в цих дискусіях, її бачення історії Великого Степу, Криму та Причорномор'я фактично залишається непредставленим [2, с. 259–261].

Виступ президента Казахстану Касима-Жомарта Токаєва став не просто політичною заявою про спадкоємність Казахстану щодо Улусу Джучі, а демонстрацією комплексного підходу до історичної пам'яті. Казахстан не лише декларує зв'язок із золотоординським минулим, а й створює спеціалізовані наукові інституції, фінансує археологічні дослідження, проводить міжнародні конференції та інтегрує історичну спадщину в сучасний державний наратив. На цьому тлі українська ситуація виглядає доволі суперечливо. В українському політичному просторі регулярно лунають заяви про те, що Україна є спадкоємицею Русі. Безперечно, такі твердження мають під собою історичні підстави. Київ був політичним, культурним і духовним центром Русі (кін. IX — сер. XIII ст.), а значна частина пам'яток руського періоду розташована саме на території сучасної України. Проте постає закономірне питання: чи достатньо лише заявляти про спадкоємність, щоб бути спадкоємцем? Історична спадкоємність не є правом власності на минуле. Вона передбачає відповідальність за його збереження, дослідження та популяризацію. Саме тому порівняння українського та казахстанського підходів до історичної спадщини дозволяє ширше поглянути на

проблему сучасної політики пам'яті та місце України у цивілізаційній історії Євразії.

Методологія та інформаційна основа дослідження.

Інформаційну основу дослідження становлять матеріали Міжнародного симпозіуму «Золота Орда як модель степової цивілізації: історія, археологія, культура, ідентичність» (Астана, 19–20 травня 2026 р.), присвяченого актуальним проблемам вивчення історії Улусу Джучі та степових цивілізацій Євразії, а також наукові праці, у яких розглядаються питання золотоординської спадщини на території сучасної України. Особливе значення для дослідження має праця Т. Крупи, присвячена проблемі локалізації золотоординської фортеці на території сучасного Ізюма та місцю регіону в системі політичних і торговельних комунікацій Улусу Джучі [1, с. 316–321]. Враховано також сучасні публікації, що висвітлюють питання культурної дипломатії України та її гуманітарної присутності в Республіці Казахстан [2, с. 259–260].

Важливе місце в дослідженні займають сучасні праці з історії Золотої Орди та Великого Степу. Насамперед використано монографію французької дослідниці Марі Фаверо The Horde: How the Mongols Changed the World, у якій Золота Орда розглядається як самостійний політичний та економічний центр Євразії, що забезпечував функціонування міжнародних торговельних маршрутів і суттєво вплинув на розвиток держав та суспільств Східної Європи, Причорномор'я та Центральної Азії [4]. Також враховано матеріали Міжнародного інституту центральноазійських досліджень (IICAS), які відображають сучасний стан археологічних та історичних досліджень Великого Степу, середньовічних міст та культурної спадщини Центральної Азії [5].

Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму, наукової об'єктивності та системності. У роботі використано історико-порівняльний метод для зіставлення українського та казахстанського підходів до осмислення історичної спадщини; історико-генетичний метод для аналізу процесу формування сучасних історичних наративів щодо Русі, Великого Степу та Улусу Джучі; проблемно-аналітичний метод для оцінки сучасного стану дослідження

золотоординської спадщини в Україні; а також елементи контент-аналізу для вивчення сучасного наукового та суспільно-політичного дискурсу з питань історичної пам'яті.

Виклад основного матеріалу. Однією з головних проблем сучасного українського історичного дискурсу є його надмірна концентрація на спадщині Русі як чи не єдиному джерелі української державності. Безумовно, Русь займає центральне місце в історії України. Однак українська історія є значно складнішою та багатовимірнішою, ніж це часто подається в політичних заявах або популярних публікаціях. Складається враження, що українські політики іноді настільки захоплюються суперечками щодо того, хто має більше прав на спадщину Русі, що забувають про значно важливіше питання — що саме робиться для вивчення цієї спадщини. У результаті виникає парадоксальна ситуація. Про Русь говорять багато, але археологія залишається недофінансованою. Про велич князівської держави нагадують регулярно, але системної державної програми дослідження середньовічної спадщини фактично немає. У суспільному просторі часто створюється враження, що боротьба за Русь відбувається переважно на рівні телевізійних студій та соціальних мереж, а не в університетах, архівах чи археологічних експедиціях. Водночас українська історія не обмежується Руссю.

Територія сучасної України протягом тисячоліть була одним із ключових просторів взаємодії осілого та кочового світу. Саме тут проходив кордон між Європою та Великим Степом — унікальною цивілізаційною зоною, яка протягом століть визначала політичний розвиток усієї Євразії. На українських землях змінювали одна одну скіфські, сарматські, готські, гунські, хозарські, печенізькі, половецькі та монгольські політичні структури. Для багатьох із них Північне Причорномор'я було не периферією, а важливою частиною їхнього політичного простору. Саме тому сучасна Україна має підстави розглядати себе не лише як спадкоємицю Русі, але й як спадкоємицю значної частини історичного простору Великого Степу. Особливо це стосується Півдня та Сходу України. Сьогодні ці території часто стають об'єктом політичних маніпуляцій та історичних спекуляцій.

Російська пропаганда традиційно намагається представляти їх як «історично російські землі». Однак подібне трактування є надзвичайно спрощеним. До появи Російської імперії в Причорномор'ї та Приазов'ї існували зовсім інші політичні реалії. Тут знаходилися улуси Золотої Орди, кочували ногайські орди, розвивалося Кримське ханство, функціонували торговельні центри міжнародного значення. Саме тут варто звернути увагу на ще один важливий аспект — місце України у системі Великого Шовкового Шляху.

У масовій свідомості Великий Шовковий Шлях зазвичай асоціюється з Китаєм, Самаркандом або Бухарою. Проте історична реальність була значно складнішою. Великий Шовковий Шлях являв собою не одну дорогу, а розгалужену систему сухопутних і морських комунікацій, які з'єднували Китай, Центральну Азію, Кавказ, Причорномор'я та Європу. Українські землі були невід'ємною частиною цієї системи. Через степові коридори Північного Причорномор'я проходили маршрути, які з'єднували Західну Європу з Кримом, Кавказом, Поволжям і Центральною Азією. Саме тому контроль над цими територіями протягом століть мав стратегічне значення для багатьох держав і народів. Не випадково найбільші центри Золотої Орди, генуезькі колонії Криму та торговельні міста Причорномор'я були включені до єдиної системи міжнародної торгівлі. Через них транспортувалися шовк, прянощі, металеві вироби, зброя, коні, зерно, хутро та інші товари, які формували економіку середньовічної Євразії.

Сучасна міжнародна історіографія дедалі частіше відходить від традиційного сприйняття Золотої Орди виключно як військово-політичного утворення, що виникло внаслідок монгольських завоювань. У фундаментальному дослідженні Марі Фавро The Horde: How the Mongols Changed the World Улус Джучі розглядається як один із ключових центрів економічної, політичної та культурної інтеграції середньовічної Євразії. На думку дослідниці, саме Золота Орда забезпечувала функціонування значної частини трансконтинентальних торговельних маршрутів, що поєднували Чорноморський регіон, Поволжя, Центральну Азію, Близький Схід та Китай, створюючи єдиний простір міжнародного обміну товарами, технологіями та культурними практиками [4, с.

206–214]. Золота Орда постає не периферією світової історії, а одним із головних центрів формування політичних та економічних процесів на просторі Євразії [4, с. 164–182].

У цьому контексті українські землі постають не окраїною історичних процесів, а важливою складовою ширшого євразійського простору. Саме через територію сучасного Причорномор'я та Слобожанщини проходили важливі комунікаційні коридори, які пов'язували Західну Європу зі степовим світом та Центральною Азією. Показово, що сучасні археологічні та історичні дослідження Центральної Азії дедалі більше акцентують увагу на необхідності комплексного вивчення спадщини Великого Степу, розглядаючи її як невід'ємну частину світової історії та важливий елемент сучасної культурної політики.

Прикладом є сучасний Ізюм. Частина дослідників пов'язує його назву з тюркськими топонімами Узюм або Узун, які могли сформуватися ще в золотоординську добу. Незалежно від остаточного вирішення цієї дискусії, сам факт існування подібних версій свідчить про глибокий степовий та тюркський вплив на історію українських земель. Сьогодні Ізюм сприймається насамперед як місто російсько-української війни, однак його історія значно давніша і виходить далеко за межі модерної доби.

Археологічні дослідження української археологині Тетяни Крупи, уродженки Харкова, дають підстави стверджувати, що територія сучасної Харківщини у XIV ст. перебувала у сфері безпосереднього впливу Улусу Джучі. Дослідниця обґрунтовує можливість існування на горі Крем'янець золотоординської фортеці часів хана Узбека та розглядає Ізюм як один із пунктів північної гілки міжнародних торговельних шляхів, пов'язаних із системою Великого Шовкового шляху [1, с. 316–321].

Ці висновки мають значення не лише для локальної історії Слобожанщини. Вони демонструють, що історія Великого Степу та Золотої Орди є не зовнішньою щодо України, а невід'ємною складовою історичного розвитку українських земель [1, с. 316–321]. Саме тому особливо тривожним виглядає той факт, що українські науковці практично не були представлені на міжнародних форумах, присвячених

золотоординській спадщині. За відсутності українського голосу в подібних дискусіях право інтерпретації минулого дедалі частіше переходить до інших держав, які активно формують власні історичні наративи та інтегрують спадщину Великого Степу у сучасну політику пам'яті.

В Україні фактично відсутня комплексна державна програма дослідження спадщини Великого Степу. Не існує спеціалізованого інституту, який би системно займався історією степових цивілізацій на території України. Більшість археологічних пам'яток продовжують існувати завдяки ентузіазму окремих науковців, а не завдяки державній політиці.

Характерним є ситуація із золотоординською спадщиною. Якщо Казахстан створює Інститут вивчення Улусу Джучі, проводить міжнародні форуми та інтегрує степову спадщину до державної політики пам'яті, то в Україні навіть сама тема Золотої Орди часто залишається на периферії наукового та суспільного інтересу. При цьому значна частина золотоординської історії безпосередньо пов'язана саме з територією сучасної України.

Одним із проявів недостатньої уваги України до гуманітарного та наукового напрямів співпраці з державами Центральної Азії є проблематика, порушена Т. Крупою у статті «Роздуми громадянки України про роботу посольства України у Республіці Казахстан». Авторка звертає увагу на низку проблем у сфері взаємодії українських дипломатичних установ із закордонним українством та культурно-науковим середовищем Казахстану [2, с. 259–261]. У контексті сучасних дискусій щодо спадщини Золотої Орди це набуває особливого значення, оскільки саме Казахстан сьогодні активно формує власний історичний наратив навколо Улусу Джучі, залучаючи до цього міжнародні наукові центри, археологів та істориків. Водночас Україна фактично залишається осторонь цих процесів, незважаючи на те, що значна частина історичного простору Золотої Орди та Великого Степу безпосередньо пов'язана з українськими землями.

Не менш важливою є проблема кримськотатарської спадщини. Кримське ханство тривалий час розглядалося виключно як противник козацької України. Такий підхід суттєво спрощує історичну реальність. Кримське ханство було одним

із ключових політичних центрів Причорномор'я та спадкоємцем золотоординської державної традиції. Його історія є невід'ємною частиною історії України. Саме тому сучасна політика пам'яті потребує переосмислення.

Історія України — це не лише історія Русі. Це історія степу, Причорномор'я, Криму, торговельних шляхів, міжцивілізаційних контактів та взаємодії різних народів. У цьому контексті досвід Казахстану заслуговує на особливу увагу. Його цінність полягає навіть не в самій заяві про спадкоємність Золотої Орди, а в тому, що за цією заявою стоять інституції, фінансування, археологія, міжнародна співпраця та довгострокова державна стратегія.

Висновки. Проведення Міжнародного симпозіуму «Золота Орда як модель степової цивілізації: історія, археологія, культура, ідентичність» у травні 2026 року в Астані та сучасні тенденції світової історіографії засвідчують, що спадщина Улусу Джучі дедалі більше розглядається не як периферійний епізод середньовічної історії, а як важливий чинник формування політичного, економічного та культурного простору Євразії. Виступ Президента Республіки Казахстан Касима-Жомарта Токаєва продемонстрував, що історична спадкоємність не виникає внаслідок політичної декларації. Вона формується завдяки тривалій роботі наукових інституцій, археологічних експедицій, університетів, музеїв та міжнародних дослідницьких проєктів.

Україна має всі історичні підстави вважати себе спадкоємицею Русі. Проте проблема полягає в тому, що тема Русі нерідко використовується як політичний символ, тоді як значна частина історичної спадщини українських земель залишається недостатньо дослідженою. Великий Степ, Причорномор'я, Кримське ханство, золотоординські міста, тюркська спадщина Півдня та Сходу України, а також маршрути Великого Шовкового Шляху часто перебувають на периферії суспільної уваги, хоча саме вони значною мірою визначали місце українських земель у системі міжнародних зв'язків середньовічної Євразії.

Дослідження золотоординської спадщини на території сучасної Харківщини, зокрема роботи Т. Крупи щодо локалізації золотоординської фортеці в районі Ізюма та ролі регіону в системі трансконтинентальних торговельних

комунікацій, свідчать про те, що історія Улусу Джучі є невід'ємною складовою історії України, а не зовнішнім щодо неї явищем. Водночас сучасна міжнародна історіографія дедалі переконливіше демонструє, що Золота Орда була одним із ключових центрів політичної та економічної інтеграції Євразії, а не лише наслідком монгольських завоювань.

Характерно, що Україна фактично залишилася поза одним із наймасштабніших міжнародних форумів, присвячених спадщині Улусу Джучі. Відсутність українських науковців на подібних заходах свідчить не лише про недостатню увагу до степової спадщини, а й про проблеми у сфері наукової та культурної дипломатії. Якщо держава не бере участі у формуванні знань про власне минуле, право на його інтерпретацію поступово переходить до інших держав та наукових центрів.

Історичний простір не терпить порожнечі. Якщо суспільство не досліджує власну спадщину, її зміст і значення визначатимуть інші. Саме тому питання історичної пам'яті сьогодні виходить за межі академічної науки та стає складовою гуманітарної безпеки держави. Україна має всі підстави запропонувати світові власне бачення історії Східної Європи — не лише як історії Русі чи козацтва, а як історії великого цивілізаційного прикордоння між Європою та Азією, між осілим і кочовим світом, між Руссю, Великим Степом і Чорноморським регіоном. Саме такий підхід дає можливість інтегрувати українську історію в ширший євразійський контекст та подолати штучні обмеження, сформовані традиційними національними історичними наративами.

Головний урок казахстанського досвіду полягає в тому, що історичну спадщину недостатньо проголосити власною — у неї необхідно інвестувати. Спадщина є не лише пам'яттю про минуле, а й відповідальністю перед майбутніми поколіннями. Саме тому справжня історична спадкоємність визначається не політичними заявами, а здатністю суспільства досліджувати, осмислювати та зберігати власне минуле.

Література

1. КрупаТ.Н.СтроительствокрепостинаместесовременногогородаИзюм (Украина, Харьковская область) в период правления хана Узбека: некоторые вопросы без надлежащих ответов // История казахской государственности : материалы международной научно-практической конференции. Павлодар, 2020. С. 315–323;
2. Крупа Т. Роздуми громадянки України про роботупосольства України у Республіці Казахстан // Закордонне українство: від дослідження історії до прогнозу розвитку : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 26 квітня 2024 р.). Київ : Геопринт, 2024. С. 259–261;
3. Програма Міжнародного симпозіуму «Золота Орда як модель степової цивілізації: історія, археологія, культура, ідентичність». Астана, 19–20 травня 2026 р. 29 с.;
4. Favereau M. The Horde: How the Mongols Changed the World. Cambridge, Massachusetts : The Belknap Press of Harvard University Press, 2021. 384 p.;
5. Bulletin of the International Institute for Central Asian Studies. Special Issue: Smagulov Collection. No. 32. Samarkand : International Institute for Central Asian Studies (IICAS), 2021. 196 p.